До речі, за створенням особливих умов праці особи, які потребують цих умов, звертаються не до прокуратури, а до ЛКК.

«Беручи до уваги, що дане звернення було від людини-інваліда», до переслідування мене приєднався і заступник голови Городнянської райдержадміністрації з гуманітарних питань Жадченко Андрій Миколайович. Порушивши Конституцію України (ст.32, яка забороняє збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про стан здоров’я без згоди особи і без рішення суду), ст. 286 Цивільного кодексу України (право на таємницю про стан здоров’я), та ст.46 Закону України “Про інформацію” (зловживання правом на iнформацiю), заступник голови Городнянської райдержадміністрації з гуманітарних питань Жадченко А.М. від імені Городнянської РДА звернувся в полiклiнiку з запитом, з якої хвороби я знаходжусь на диспансерному облiку та маю групу iнвалiдностi.

Ввівши в оману медичних працівників, начебто я звертався за створенням мені особливих умов як інваліду, він намагався спонукати їх до розголошення лікарської таємниці. На мiй протест проти втручання в моє особисте життя Андрiй Миколайович, виправдовуючись, пояснив це бажанням “допомогти” менi як iнвалiду. Але в мене навiть не поцiкавились, чи потрiбна менi така “допомога”, в результатi якої я двічі опинився в лiкарнi.
Більш цинічного виправдання антизаконним діям заступника голови райдержадміністрації з гуманітарних питань, який до цього часу намагається відібрати в мене моє конституційне право на працю, придумати неможливо. Адже саме він порушує закон "Про місцеві державні адміністрації" в якому в ст.23 сказано: „Місцева державна адміністрація забезпечує працевлаштування інвалідів”. І саме Жадченко, відповідно до своїх посадових повноважень, відповідає за соціальний захист інвалідів. Але, зловживаючи своїми повноваженнями, заступник голови РДА за останні півтори роки перетворив моє життя і життя моєї родини на пекло.
Мета збирання та використання конфіденційної інформації про мій стан здоров’я очевидна: під виглядом турботи про моє здоров’я Жадченко А.М. посягав на мої права і свободи, спробував обмежити моє право на працю. І після цього він ще говорить про якусь допомогу та гуманність!

Для того, щоб виправдати свої дії, з мене і лікарні почали вимагати iндивiдуальну програму реабiлiтацiї та адаптацiї інваліда, начебто піклуючись про інваліда, якого «багато років поспіль змушували працювати на загальних умовах, позбавивши комплексу заходів, що забезпечують необхідні для інваліда умови та режим праці». Ніхто мене не змушував працювати на загальних умовах, навпаки, я пишався, що я працював нарівні з усіма, що ніхто ніколи не робив мені поблажливості, що я відчував себе повноцінною людиною.
Жадченко А.М. заявляє: «Інвалід жодним чином не повинен наполягати чи не наполягати на створенні умов праці. Створити такі умови — святий обов’язок роботодавця і незаперечна вимога Закону». Посилаючись на п.7 Положення про медико-соціальну експертизу («висновки медико-соціальних експертних комісій про умови і характер праці інвалідів є обов’язковими»), він замовчує п.5 «Положення про iндивiдуальну програму реабiлiтацiї та адаптацiї інваліда», в якому сказано: «Iндивiдуальна програма реабiлiтацiї має рекомендацiйний характер. Iнвалiд може вiдмовитися вiд того чи iншого виду, форми й обсягу реабiлiтацiйних заходiв або вiд реалiзацiї програми в цiлому. За наявностi згоди iнвалiда з iндивiдуальною програмою реабiлiтацiї вiн зобов’язується активно сприяти її реалізації». Тобто, проти волі інваліда ніхто не має права щось робити.

Прикриваючись в апеляційній скарзі фразою: «Беручи до уваги, що дане звернення було від людини-інваліда, яка кожного дня робила маленький подвиг, борючись за повноцінне життя», — Жадченко А.М. тим не менш 20.02.06 звертається до головного лікаря ЦРЛ Ромця В.В., вимагаючи терміново, до 25.02.06, дати пояснення, чому, маючи “1 групу інвалідності, яка передбачає повну втрату працездатності … Хмеленок М.П. працює в Центрі дитячої та юнацької творчості та за сумісництвом в ЗОШ №1, крім того, йому оплачуються лікарняні...”. Він не міг заспокоїться, вбачаючи корупцiю в тому, що iнвалiда прийняли на роботу. Мене хотіли примусово, без рішення суду, порушуючи ст.92-94 Конституції України і основний принцип права — гуманізм — , “направити на облЛКК (МСЕК)”, як написано в резолюції на звернення Жадченка А.М., якого цікавив “ступінь втрати працездатності”. Згідно Закону, доказом невідповідності займаній посаді або виконуваній роботі є відповідний медичний висновок, дістати його і поставили собі за мету заступник голови райдержадміністрації Жадченко А.М. та начальник районного відділу освіти Хихлуха С.І.
Тож, про яку турботу про інваліда може бути мова? «Натомість, прямо і категорично» (як висловився сам Жадченко): «Дати правовому оцінку діям Хмеленка М.П., якщо дані відомості були приховані від роботодавця».
Пiсля чергового виклику на ЛКК та в прокуратуру у мене стався гіпертонічний криз, з’явилося безсоння, болiло серце. З цiєї причини довелося неодноразово звертатися до “швидкої допомоги”.

«Жодної інформації щодо умов праці», — говорить Жадченко А.М. про відповіді головного лікаря. І сам же відповідає: «ЦРЛ не є роботодавцем для позивача, щоб задавати до неї подібні питання».

Чому так завзято Жадченко А.М. взявся власноручно «створювати мені особливі умови праці»? Я не є працівником райдержадміністрації, щоб від імені райдержадміністрації звертатися з запитами щодо мене. Для цього є районний відділ освіти. І, нарешті, чому у мене до цього часу немає не тільки спеціальних, а навіть і звичайних умов праці? Чому ж він не допоміг мені, коли я звертався в районний відділ освіти про працевлаштування мене вчителем німецької мови (у довідці ж МСЕК №537187 чітко сказано: вчитель 0,5-0,75 ставки, а не керівник гуртків)? Адже він сам визнає: «Висновки медико-соціальних експертних комісій про умови і характер праці є обов’язковими».
Чому ж він не допоміг інваліду, коли з 1 вересня 2005 р. менi був знижений квалiфiкацiйний розряд без попередження i пояснення? Чому він разом з головою Городнянської райдержадміністрації Шанойло О.М. у своїй відповіді 26.01.06 заперечував зміст моєї скарги, запевняв мене, що “категорію Вам не знято, на сьогоднішній день Ви маєте вищу категорію”. Тільки після звернення до начальника управління освіти і науки Чернігівської облдержадміністрації Заліського А.А. і втручання обласного контрольно-ревізійного управління нарешті було визнано, що нарахування заробітної плати мені здійснювалося за 9 розрядом, начебто помилково. 1 лютого 2006 р. заднім числом директором ЦДЮТ Нікітенко Л.П. був підписаний наказ №51 про перерахунок моєї зарплати з 1 вересня.
«Чому ці умови не виконуються?» — запитував Жадченко, коли він шукав виправдання своїм діям. Я з відзнакою закінчив Мінський інститут іноземних мов, майже 30 років працював учителем німецької мови. Чому мені не хочуть дати годин німецької мови в одній із шкіл міста, хоча б як другої іноземної мови? Чомусь про виконання цих умов Жадченко А.М. «забуває».
Що змінилося з того часу, коли мені почали «створювати умови»? До цього часу у мене немає навіть місця, де б я міг заповнити журнал. І де поліпшені умови праці, про які йшла мова? Це підтверджує наступний Акт обстеження, який був зроблений за моєю заявою, щоб доказати, що про створення навіть звичайних умов праці ніхто і не думав.

Після численних відписок я змушений був звернутися до суду.

Рішенням суду Городнянського району від 16 травня 2007 року по справі № 2-4/2007 р. про захист честі, гідності та ділової репутації справедливо визнано запит заступника голови Городнянської районної державної адміністрації Чернігівської області Жадченко А.М. № 02-16/117 від 20.02.2006 року до Городнянської центральної районної лікарні стосовно того, чому Хмеленок М.П. до цього часу працює і чому йому оплачуються лікарняні, а також факт звернення заступника голови Городнянської районної державної адміністрації Чернігівської області Жадченко А.М. до прокурора Городнянського району з вимогою „дати правовому оцінку діям посадових осіб ЦРЛ при наданні щорічної довідки за результатами проходження медкомісії; діям роботодавцю, якщо йому було відомо про повну втрату працездатності чи діям Хмеленка М.П., якщо дані відомості були приховані від роботодавця“ як переслідування інваліда.

Вдаючи з себе захисника інвалідів («Беручи до уваги, що дане звернення було від людини-інваліда, яка кожного дня робила маленький подвиг, борючись за повноцінне життя») та посилаючись на ст.18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів України» («Підприємства, установи, організації зобов’язані створювати умови для інвалідів»), Жадченко А.М. свідомо приховує Положення «Про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів», затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1995 р. № 314, в якому сказано:
«Робочим місцем інваліда може бути:
• звичайне робоче місце, якщо за умовами праці та з урахуванням фізичних можливостей інваліда воно може бути використано для його працевлаштування;
• спеціалізоване робоче місце інваліда — робоче місце, обладнане спеціальним технічним оснащенням, пристосуваннями і пристроями для праці інваліда залежно від анатомічних дефектів чи нозологічних форм захворювання та з урахуванням рекомендації медико-соціальної експертної комісії (МСЕК), професійних навичок і знань інваліда. Це робоче місце може бути створено як на виробництві, так і вдома».

Маючи більше 30 років трудового стажу, я ніколи не претендував на спеціалізоване робоче місце, навіть коли працював лаборантом.

Жадченко А.М. свідомо заводить усіх в оману про те, що я начебто у своєму виступі на сесії районної ради порушив питання про створення мені “особливих умов праці”, що “саме за наполяганням Хмеленка М.П. цей виступ був прийнятий як запит депутата”. Ніколи і ніде я не просив, щоб мені створювали особливі умови праці. Не кожна здорова людина добровільно бере на себе ще й стільки громадських обов’язків (депутат районної ради чотирьох скликань підряд, член бюро райкому Компартії України, голова Німецького культурного центру). У своєму ж зверненні до районної прокуратури я говорив про переслідування мене та “приниження моєї гідності” після мого критичного виступу на сесії на адресу начальника райвідділу освіти Хихлухи С.І. та “Нашої України”, штабом якої керує Жадченко Л.І., мати Жадченка А.М.
Якщо мова і йшла про порушені права, то це стосувалося тільки моїх громадянських прав, про створення мені особливих умов праці як інваліду ніде і нікому я не заявляв.
В апеляційній скарзі від 02.07.2007 року Жадченко А.М. сам підтверджує, що «Хмеленок М.П. звернувся до Городнянської райдержадміністрації щодо зловживання повноваженнями держслужбовця начальником відділу освіти». «Зокрема, повідомлялося про: необ'єктивність оцінки його кваліфікації; несвоєчасність відповіді на його депутатські запити і скарги; порушення начальником райво розпорядку роботи ЦДЮТ; ущемлення прав та приниження його гідності, тиск та упереджене ставлення; непланова перевірка ЦДЮТ».

Свідок Михно А.А. на судовому засіданні 28 березня 2007 р. сказала: «За 16 років роботи в ЦДЮТ Хмеленок ні разу не пред’явив мені ніяких вимог щодо особливих вимог праці. Він багато дітей підготував до вступу в вузи. Як професіоналу йому рівних немає. У всіх звинуваченнях проти нього є політична подоплека. Коли Хмеленок перебував у вільній профспілці, Хихлуха погрожувала мені як директору: «Ви будете відповідати за переслідування членів вільної профспілки, зокрема Хмеленка. Ви не знаєте, з ким Ви зв’язалися».

Свідок Кравченко О.В., депутат районної ради від БЮТ, на судовому засіданні 22 січня 2007 р. сказав:
«Для мене Микола Павлович є авторитетом. Його „аматорські розробки” друкувалися в університетських видавництвах. Маючи стільки серйозних конкурентів, він єдиний неодноразово проходив у районну раду депутатом від міста. Зараз він не може реалізувати свої конституційні права на працю. Кожен день — це боротьба за своє життя. Запиту Хмеленка про створення йому особливих умов праці не було, бо він був би озвучений на сесії».
Свідок Бабаєв М.П., депутат районної ради, на судовому засіданні 22 січня 2007 р. підтвердив, що Хмеленок ніколи не порушував питання про створення йому особливих умов праці. Він також підтвердив, що на сесії йшла мова про методи роботи Хихлухи, про звільнення директорів шкіл та про переслідування Хмеленка після його критичного виступу на сесії.
Ще раніше він підтвердив це у своїй письмовій заяві до суду від 27 липня 2006 року:
«Я считаю, что преследование Хмеленка Н.П. носит политические мотивы. Об этом ярче всего говорит тот факт, что перед самыми выборами “Наша Україна” подала исковое заявление сначала на районную организацию Коммунистической партии Украины, а потом, проиграв иск, лично на Хмеленка Н.П. И только решение Аппеляционного суда восстановило справедливость. Таким образом “Наша Україна” хотела лишиться оппозиции в новом составе районного совета».

Якби Жадченко А.М. хотів допомогти інваліду, то навіщо було переглядати висновок МСЕК, коли є Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”. Стаття 4 цього Закону говорить: “Діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров’я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності”.
Навіщо було поза моєю спиною звертатись до головного лікаря: з’ясувати, «як бути в цій ситуації», можна було, викликавши мене в райдержадміністрацію або прийшовши в ЦДЮТ чи додому до мене.

Жадченко А.М. стверджує, що при прийомі на роботу роботодавець зобов’язаний вимагати від працівників довідку про стан здоров’я. По-перше, я працюю в ЦДЮТ з 1990 року і на роботу мене приймала не Хихлуха С.І., і тим більше не Жадченко А.М. По-друге, це стосується медичних оглядів, які обов’язкові для всіх працівників і не є принизливими для мене. Кожен перед початком навчального року повинен пройти обстеження у наступних лікарів-спеціалістів: у терапевта, дерматолога-венеролога, стоматолога, отоларинголога. Жодного відношення до МСЕК такі обстеження не мають.

Незважаючи на те, що я не звертався за створенням мені особливих умов як інваліду і активно доводив це, для того, щоб в черговий раз насміятися наді мною, 3 березня 2006 р. було організовано обстеження санітарних умов моєї роботи (наявність на робочому місці ліжка, туалету).

Жадченко А.М. прекрасно знає, що групу інвалідності призначає обласна МСЕК, а не головний лікар райлікарні. І ця довідка є найважливішим документом для мене. Жодна ЛКК не може переглянути висновок обласного МСЕК, без моєї згоди ніхто не може послати мене на МСЕК, бо на мене не було скарг ні з боку батьків, ні з боку колег. У Жадченка є і з самого початку була на руках довідка МСЕК. Така довідка є у бухгалтерії райво, інакше як би мені враховувались пільги при виплаті заробітної плати. За 30 років моєї роботи тільки він разом із Хихлухою С.І. та Нікітенко Л.П. почали піддавати сумніву висновок лікарів, потребуючи його перегляду. У зв’язку з цим виникає багато запитань. Чи входить в компетенцію головного лікаря уточнювати трудові рекомендації, визнані МСЕК? Якщо Жадченко бачить корупцію серед лікарів, чому б йому не подати на них у суд? До моєї справи це не має жодного відношення. Є довідка МСЕК, а це – найголовнішій документ. Так само, як диплом, а не якась довідка будь кого про мою освіту.

Жадченко А.М. заявляє: «Не було жодного тиску чи вимог. Було єдине — прохання щодо роз’яснення особливих умов праці; мета запиту до ЦРЛ визначена змістом та обставинами справи з’ясування додаткових умов праці з метою надання таких умов і захисту права інваліда».
Документи ж свідчать про інше.

Всі намагання видати факти переслідування мене за турботу про мене як інваліда не переконливі. Жадченко А.М. у своєму “Запереченні” від 24.05.2006 р. та запиті до прокуратури і сам не приховує, що “метою всіх дій було єдине — наведення елементарного порядку і законності щодо дій посадових осіб ЦРЛ”, які “кожного року при проходженні медоглядів” “надають щорічну довідку з заключенням про працездатність Хмеленка М.П.”. У своєму зверненні до прокурора Городнянського району від 14 березня 2006 р. він просить “дати правову оцінку діям роботодавця, якщо йому було відомо про повну втрату працездатності чи діям Хмеленка М.П., якщо дані відомості були приховані від роботодавця”. Як можна після всього цього говорити про турботу про інваліда? Хто хоче допомогти інваліду, той не направляє подібних запитів до прокуратури.
Чому саме мене Жадченко А.М. зробив знаряддям у своїй справі по наведенню елементарного порядку і законності щодо дій посадових осіб ЦРЛ? Хіба я єдиний інвалід у районі?

При цьому у Жадченка А.М. ще й вистачає совісті лицемірно заявляти: «Моє звернення в жодному контексті не торкається питань педагогічної діяльності чи можливостей виконання позивачем професійних обов’язків. Людина не один рік працює і виконує свої професійні обов’язки, то з якого дива я мав торкатися професійної діяльності, тим паче у запиті до ЦРЛ? ЦРЛ не є тою фаховою установою, яка може оцінити професійну діяльність вчителя».

Далі Жадченко А.М. заявляє: «Людина працювала не перший рік і кожного року надавалися довідки при проходженні медогляду без жодного припису, рекомендації чи зауваження». Які приписи, рекомендації та зауваження повинні були давати мені лікарі при проходженні щорічних оглядів? Приписи, що я через короткозорість повинен приходити на заняття в окулярах? Моя дружина теж інвалід дитинства, їй що — лікарі також повинні робити приписи, щоб вона приходила на уроки з паличкою?

«З невідомих причин суд в запиті побачив запитання, яке в змісті запиту не існує: чому Хмеленок М.П. до цього часу працює, чому йому оплачуються лікарняні, практично чим перевернувши зміст довідки». Як тоді розуміти фразу з запиту Жадченка А.М. до головного лікаря ЦРЛ: «Всупереч цьому Хмеленок працює в Центрі дитячої та юнацької творчості та за сумісництвом в ЗОШ №1, крім того його оплачуються лікарняні»? Немає закону, який би забороняв інвалідам оплачувати лікарняні.

Говорячи про невідповідність істинному змісту трудових рекомендацій двох довідок, одну з яких або згубила попередня суддя Лиманська М.В., або частину її спеціально вилучили з матеріалів (це зараз неможливо доказати, бо мій адвокат заявляв про зникнення деяких матеріалів, можливо, їх просто випадково віддали іншим відповідачам, бо в матеріалах суду деякі матеріали зберігаються у трьох і більше примірниках), Жадченко А.М. не довів, в чому полягає ця невідповідність. У тому, що в одній довідці зазначено, що Хмеленок може працювати за фахом, а в іншій (останній, яка дійсна на цей час) — «Нетрудоспособен в обычных производственных условиях. Может работать в спец. созданных условиях (учитель 0,5-0,75 ставки)»? Навіть цю цитату Жадченко навмисно навів у перекрученому вигляді: «непрацездатність в звичайних виробничих умовах (вчителем 0,5 - 0,75 ставки)».
Звинувачуючи мене у фабрикуванні копій довідок, а суд у «ігноруванні підлогу», Жадченко А.М. згадує ст. 24 КЗпП («коли працівник зобов’язаний надати документ про стан здоров’я»). При цьому він приховує істинний зміст цієї статті:
«При укладеннi трудового договору громадянин зобов’язаний подати паспорт або iнший документ, що посвiдчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, — також документ про освiту (спецiальнiсть, квалiфiкацiю), про стан здоров’я та iншi документи». Ця ж стаття роз’яснює, коли укладення трудового договору в письмовiй формi є обов’язковим:
1) при органiзованому наборi працiвникiв;
2) при укладеннi трудового договору про роботу в районах з особливими природними географiчними i геологiчними умовами та умовами пiдвищеного ризику для здоров’я;
3) при укладеннi контракту;
4) у випадках, коли працiвник наполягає на укладеннi трудового договору у письмовiй формi;
5) при укладеннi трудового договору з неповнолiтнiм;
6) при укладеннi трудового договору з фiзичною особою;
7) в iнших випадках, передбачених законодавством України.

По-перше, пiдвищеного ризику для здоров’я педагогічна робота не має. По-друге, про стан здоров’я педагогічних працівників свідчать щорічні медичні огляди, які з МСЕК не мають нічого спільного, а довідка про інвалідність в цій статті взагалі не згадується. По-третє, згідно ст.17 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні, «відмова в укладенні трудового договору з мотивів інвалідності не допускається».
До речі, про фабрикування копій довідок Жадченко А.М. почав говорити чомусь тільки на останньому етапі судового процесу, вже при третьому судді. Довідки МСЕК подавати до суду було не обов’язково, але я зробив це, щоб суд побачив, що мені ніколи не забороняли працювати за фахом, тобто вчителем. Такі довідки раніше мені видавалися майже кожного року. Але через недбале ставлення до документів попередньої судді, коли документи не підшивалися, залишилася тільки частина кожної з двох довідок, бо вони подавалися окремо розрізаними частинами. Жадченко А.М. подає їх апеляційному суду на одному аркуші, начебто як одну довідку. Він навіть намагався перенести судове засідання першої інстанції, поки я не надам суду оригінали довідок. Деякий час він знову не згадував про ці довідки, хоча я показував їх в суді, і тільки в останній день судового процесу суд перейшов до вивчення їх, про що зафіксовано в суді. Гра з фабрикуванням копій довідок знадобилась Жадченку А.М. для того, щоб позбавити мене мого конституційного права на працю. Не даремно він постійно підкреслював: «Хмеленок М.П. працює в Центрі дитячої та юнацької творчості та за сумісництвом в ЗОШ №1». Через деякий час я був звільнений з посади вчителя німецької мови в Городнянській ЗОШ №1, а незабаром і в Центрі дитячої та юнацької творчості у мене зменшили ставку, порушивши трудове законодавство.
Чому протягом року Жадченко про це мовчав мовчав, хоча неозброєним оком було видно, що це різні довідки: одна була видана міжрайонною МСЕК м. Гомеля, а друга — обласною МСЕК м. Гомеля. Різність почерків цих довідок занадто кидалася в очі, щоб тільки через рік помітити це.
До речі, раніше (див. «Заперечення» Жадченка А.М. до суду першої інстанції від 24.05.2006 р.) він говорив інші речі:

Тобто, у 2006 році він говорив про іншу довідку, яку я, як і інші вчителі, отримував при проходженні щорічних медоглядів.
Як можна говорити про приховування мною своєї інвалідності, коли посвідчення, що я є інвалідом І групи, у районному відділі освіти було завжди.

В жодному документі стосовно моєї інвалідності не згадується, що я маю «повну втрату працездатності». Саме Жадченко А.М. скеровував лікарів дати абстрактну відповідь, щό саме передбачає перша група інвалідності. Це підтвердив допитаний в судовому засіданні в якості свідка Ромець В.В., який працює на посаді головного лікаря Городнянської ЦРЛ: «В першій відповіді від 10.01.2005 року було зазначено, що Хмеленку М.П. встановлена 1 група інвалідності — безтермінова, яка передбачає повну втрату працездатності і потребу в сторонньому догляді. Однак це не означало, що ці пояснення стосувались конкретно Хмеленка М.П., оскільки вони мали на увазі загальні визначення того, що передбачає 1 група інвалідності» (рішення Городнянського районного суду від 16 травня 2007 року).

Не зважаючи на те, що рішенням суду першої інстанції визнано запит заступника голови Городнянської районної державної адміністрації Чернігівської області Жадченко А.М. № 02-16/117 від 20.02.2006 року до Городнянської центральної районної лікарні стосовно того, чому Хмеленок М.П. до цього часу працює і чому йому оплачуються лікарняні, а також факт звернення заступника голови Городнянської районної державної адміністрації Чернігівської області Жадченко А.М. до прокурора Городнянського району з вимогою „дати правовому оцінку діям посадових осіб ЦРЛ при наданні щорічної довідки за результатами проходження медкомісії; діям роботодавцю, якщо йому було відомо про повну втрату працездатності чи діям Хмеленка М.П., якщо дані відомості були приховані від роботодавця“ як переслідування інваліда,
не зважаючи на те, що під час додаткової перевірки прокуратурою Городнянського району було встановлено, що:
«у Хмеленка М.П., Хихлухи С.І. та Жадченка А.М. виникли неприязні стосунки через політичні вподобання»,
а також не зважаючи на те, що в рішенні Городнянського районного суду записано:
«Факт того, що Хмеленок М.П. не піднімав в ході свого виступу на сесії районної ради питання щодо надання йому, як інваліду, особливих умов праці, підтвердили допитані в судовому засіданні в якості свідків депутати Городнянської районної ради Бабаєв М.П. та Кравченко О.В.
З дослідженої в судовому засіданні копії протоколу 18 сесії Городнянської районної ради від 23.12.2005 року також встановлено, що Хмеленок М.П. не ставив на сесії районної ради питання щодо надання йому як інваліду особливих умов праці (а.с. 187-201)», —

Жадченко А.М. вимагає скасувати рішення Городнянського районного суду від 16 травня 2007 року.
Звинувачуючи Городнянський районний суд у «неповноті та неправильності встановлення обставин», Жадченко А.М. заявляє: «За таких обставин зазначати, що все це в судовому засіданні не знайшло підтвердження не тільки не коректно, але й злочинно».
Одним із перших соціальних указів Президента Віктора Ющенка був Указ „Про першочергові заходи щодо створення сприятливих умов життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями”.
Згідно Закону "Про місцеві державні адміністрації", основними завдання місцевих державних адміністрацій є:
• забезпечення законності, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян;
• пріоритетність прав людини;
• забезпечення працевлаштування інвалідів.

Права інвалідів проголошено у міжнародних документах та закріплено чинним законодавством України. Загальновизнані міжнародні документи — “Всесвітня програма дій стосовно інвалідів”, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН її резолюцією 37/52 від 3 грудня 1982 р. і “Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів”, прийнята ГА ООН на її 48-й сесії 20 грудня 1993 р., резолюція 48/96 – проблему інвалідності розглядають не тільки з суто медичної точки зору (фізичні і розумові вади, відсоток втрати працездатності і т.д.), а набагато ширше: філософська концепція інвалідності визначається як функція відносин інвалідів і суспільства, в якому вони живуть.

«Загальна декларація прав людини» проголошує:
• Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства. Стаття 1.
• Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища. Стаття 2.
• Ніхто не повинен зазнавати тортур, або жорстокого, нелюдського, або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання. Стаття 5.
• Всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації. Стаття 7.
• Кожна людина, для визначення її прав і обов'язків і для встановлення обгрунтованості пред'явленого їй кримінального обвинувачення, має право, на основі повної рівності, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом. Стаття 10.
• Кожна людина має право на працю. Кожна людина має право створювати професійні спілки і входити до професійних спілок для захисту своїх інтересів. Стаття 23.

Згідно «Конвенції про захист прав людини та основних свобод» кожна людина має право:
• на справедливий судовий розгляд (стаття 64);
• на ефективний засіб захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що дiяли як офiцiйнi особи (стаття 136).
Здiйснення прав i свобод, викладених у цiй Конвенцiї, гарантується без будь-якої дискримiнацiї за ознакою статi, раси, кольору шкiри, мови, релiгiї, полiтичних чи iнших переконань, нацiонального або соцiального походження, належностi до нацiональних меншин, майнового стану, народження або iнших обставин (стаття 141).

Підстав для скасування рішення суду першої інстанції у частині, що стосується заступника голови Городнянської райдержадміністрації з гуманітарних питань Жадченка Андрія Миколайовича немає. Суд з’ясував всі обставин, які мають значення для справи стосовно Жадченка А.М. Суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Рішення суду Городнянського району від 16 травня 2007 року по справі № 2-4/2007 р. про захист честі, гідності та ділової репутації у частині, що стосується заступника голови Городнянської райдержадміністрації з гуманітарних питань Жадченка Андрія Миколайовича, є обґрунтованим, справедливим і законним. Воно підтверджено показаннями свідків Ромця В.В. — головного лікаря Городнянської ЦРЛ, Кравченка А.В. — депутата Городнянської районної ради, Бабаєва М.П. — депутата Городнянської районної ради, Михно А.А. — попереднього директора ЦДЮТ, Панчковського С.Б. — головного державного санітарного лікаря, колег Погодіної Н.М., Лободи А.В., Міхно Ю.О., дружини Хмеленок В.Я. та інших, копіями звернень Жадченка А.М. до головного лікаря Городнянської центральної лікарні та до районної прокуратури, копіями протоколів сесій Городнянської районної ради, документами з районної прокуратури. Всі показання в суді зафіксовані технічними засобами. Відповідач Жадченко А.М. жодним документом не підтвердив, що всі його дії були направлені не на переслідування інваліда та приниження моєї честі, гідності та ділової репутації, а на захист моїх громадянських прав. Я ніколи нікому не скаржився, що мене «багато років поспіль змушували працювати на загальних умовах». Робота для мене є сенсом мого життя, і право на працю я довів 30-річним трудовим стажем, завжди працюючи з повним педагогічним навантаженням нарівні з іншими, не вимагаючи ніяких пільг.

Порушення недоторканності приватного життя підпадає під статтю 182 Кримінального кодексу України — незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди. Інформація не може бути використана для посягання на права і свободи людини. Не пiдлягають розголошенню вiдомостi, що стосуються лiкарської таємницi.
Будучи юристом, Жадченко А.М. розуміє, що порушення законодавства України про iнформацiю тягне за собою дисциплiнарну, цивiльно-правову, адмiнiстративну та кримiнальну вiдповiдальнiсть згiдно з законодавством України (стаття 47 Закон України “Про iнформацiю” — використання i поширення iнформацiї стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником вiдповiдної iнформацiї внаслiдок виконання своїх службових обов'язкiв). Дискримінація інвалідів забороняється і переслідується за законом. Тому його лепет про турботу про «людину-інваліда, яка кожного дня робила маленький подвиг, борючись за повноцінне життя», — це спроба виправдатися за свої жорстокі, антиморальні та антизаконні дії по відношенню до інваліда.